Він був найменшеньким у матері, але його доля скарбувала на чолі у нені
глибокі сліди втрати свого сина…
Він зростав у багатодітній сім’ї, де кожен – індивідуальність, втім він був
своєрідним серед своїх рідних…
Він найбільше любив математику і був найслухнянішим учнем у класі, а тепер
його товариші по парті приносять троянди на місце його спочинку…
Він головно плакав немовлям, але матір ніколи його не колихала в ліжечку,
він засинав у неї на руках…
Він втілював матусині всі надії та сподівання, але вони розвіялися, як
літній дим над садом життя…
Він – гордість своєї країни, за яку віддав життя, мужність – для своєї
маленької батьківщини – рідного Залаззя, Герой – для всіх, хоч і важко
переживати, вірити рідним, що його нема в живих…
Герої не вмирають – вони повертаються назад на небеса! Юрій Трохимук … Його
немає серед нас… Боліло, болить і ятрітиме рана на серці, час не взмозі стерти
навіть і міліметра болю, не витре пекучі сльози на вустах…
Першою жертвою війни стає
правда
Зізнаюся щиро, попри свою журналістську холоднокровність в роботі, всі
професійні правила, стандарти, навчені на університетських лавах, ця розмова з
рідною сестрою Юрія – Любов’ю Василівною Лук’янчук – була зі сльозами на очах і
мовчазними паузами… Замало буде слів, щоб передати все на папері. У такому
випадку слова мовчать, десь причаїлися, бо говорить любов до брата.
Любов Василівна – його старша сестра, різниця і віці з Юрієм – 17 років.
- Він для мене живий! Не кажіть, що він покійний… (авт. плаче)… Мені здається, що наш Юрик зараз прийде і ми поїдем в Люб’язь до Олени (сестри). І, знаєте, він, як завжди,
самостійний, серйозний, вдумливий. Як здавалося, на правах наймолодшого, мав би
бути пещений, але коли він був за кермом свого буса, біля нього поруч повсякчас
було вільне місце. Юра не хотів, щоб біля нього хтось сидів. Такий він у нас
був, - розпочинає розмову про нашого Героя. – Для мене він був наче син. Брат з
1988-го, а моя перша дитина – 1992-го року.
- Одного разу, згадується мені, приходжу до матері і чую,
як Юра (немовлям ще був) так плаче-плаче у візочку. Я його колишу, а він не
перестає. «Мамо, чому так малий кричить?» А у відповідь: «Він у нас не
колишеться, а засинає у мене на руках!»…
Спогад за спогадом… Як не дивно, Юрій був дуже близький зі своїми друзями.
Бувало навіть таке, що і мама, не говорячи вже про брата-сестру, не знала куди
їде він, в якому санаторії влітку відпочивав. Вже після похоронів рідні знайшли
багато світлин з його життя – насиченого і прекрасного…
- Я вже не знаю, кому вірити, кому – ні… Хочу, дуже хочу,
вірити: Юра живий і ось-ось
повернеться…. Але…
Його бойовий товариш з Ковеля, єдиний, хто вижив з
друзів-вояків брата, стверджує, що бачив його смерть. Хоч і його контузило,
розповідає, як летів безпілотник і вдарив по машині, хлопці звідти вилетіли.
Тіла обгоріли, важко когось було впізнати, але він впевнений, що Юра там був.
Чи вірити в це?Де відшукати правду?
Любов Василівна згадує: труну ми їздили забирати в
Дніпропетровськ. Мати хотіла одягнути сина в костюм чи військову форму –
поховати, як говориться, так, як треба. Їй не дозволили. Не рекомендували
відкривати гріб, аби побачити свою рідну кровиночку в останнє… Командир їхній
сказав, що не можна на таке дивитися, там тулуб без рук, ніг і голови, в мішку і на ньому лежить форма солдата. Але
чи це наш Юрик – ніхто не знає-не відає і не скаже вже. Аналіз ДНК зробити було
неможливо.
Ось вона перша жертва цієї безжальної і блюзнірської війни – правда, якої нема.
Мати бачить те, що не бачать інші
Ще коли вінчався брат Юрія – Анатолій, на фото помітили, що Діва Марія на
іконі іншою кольору, ніж Спаситель, втім не звернули на це уваги, мовляв, не
якісна знимка або ж фотограф там домалював. Всяке буває. Пройшли роки.
Після зболених подій у житті Трохимуків, образ дав про
себе знати. Казанська ікона Божої Матері змінила колір: була червона, а стала
світло-голуба. Священник сказав спостерігати за нею, можливо, вона буде миро
точити або ще щось.
Те ж саме сталося у сестри Віри, що в Бихові.
Коли мати Юрія підходить до ікони, то бачить на святому
обличчі кристалики, ніби сльози. І крім неї, цього не бачить ніхто. Серце
неньки болить найбільше.
Дорогою ціною
Також подейкують, що він живий, в полоні. Декілька разів
як і в селі, так і в районі крутилися чутки про те, що даремно його поховали.
Хочеться в це вірити, звичайно! Рідня сподівається на чудо, що Юра повернеться.
І те, з якими почестями і шанами його хоронили, алея слави з туй біля школи
увіковічнила його «золоті» роки, альбом пам’яті на учнівському столі – все це
повага до його патріотизму і незборимої любові до України.
Настане той час, коли вже офіційно оголосять війну,
припинять затулятися АТО, але на неї вже ніхто не піде. Тому що навіть
найхоробріші не можуть битися вище своїх сил.
Людовік ХІІ Валуа сказав, що війна – це всього лише
боягузлива втеча від проблем мирного часу. Щоб вести таку нехитру справу,
потрібні три речі: гроші, гроші і ще раз гроші. Дозволю собі не погодитися –
зовсім не річ в грошах: дорога ціна за наше мирне небо – безцінне людське
життя!
Слава Україні! Героям Слава!
Тетяна Василюк
Немає коментарів:
Дописати коментар