Моє місто… Мій Тернопіль… Раз-у-раз,
щодень, вже вкотре переконуюся,
яке це місто особливе. «Не жирний», одягнений у дорогі аромати і престижний
фірмовий текстиль, у вишиваній сорочці, молодий, повний перспектив,
пустотливий, непередбачуваний (і не лише у погоді), щедрий і відкритий до
всього невпізнанного, що підносить у ложці життя. Ще раз це вловила, коли
сказала – мій Тернопіль!
Наш роман з Тернополем почався три роки тому, коли я стала студенткою ТНПУ
ім. В. Гнатюка і відповідно отримала статус «його дівчини» − стала повноправною
жителькою цього міста.
Наша перша зустріч, історія наших
стосунків, почалася з того, що я, змучена літньою спекою та пилюжними
спраглими рейсами автобусів, ступила на тернопільську землю – край духовних
святинь, чудесної архітектури, незвичайних пам’ятників та найбільшої в Україні
студентської навали (в хорошому розумінні цього слова).
Та моє волинське серце тьохнуло ще сильніше і потужніше, коли я побачила
пейзажі, людні парки, міську природу, але таку по-сільському недоторканну,
чисту, дбайливо збережену та ошатно вбрану, ніби українська панночка на
виданні. Я була зачарована.
Розглядати місто круглими від подиву і здивування очима туриста – мистецтво
непросте і непідкупне. Але я, попри всі інші спокуси мандрівника, зберігаю у
собі власну пильність, адже воно того варте:
наївна, непрактична захопленість містом, з якою добровільно не
розлучаюся ось уже який рік.
Вперше я «доторкнулася до твоїх рук», мій Тернопіль, на Дружбі, коли вулиця
М. Кривоноса стала моєю другою домівкою. Гуртожитку №2 педагогічного невимушено
складають компанію, в часом невеселій прозі сірих буднів, університетські туї,
стрункі-стрункі, мов дівчата біля ставу, могутні жовтогарячі клени вздовж
стежечки, що красномовно в’ється далі, манить йти вперед, зробити наступний
крок на побачення з містом.
Тернопіль інколи робить вигляд, що мене немає, шукаючи собі звабливих
корінних красунь. Але це ж смішно… Мені хочеться часом крикнути йому вслід:
«Тернопіль, агов! А як же я? Як же наші з тобою стосунки?»
Велике місто з допомогою своїх підступних хитрощів, знання тонкощів
людської психології, особливо жіночих примх, зваблює не гірше досвідченого
спокусника. Мерехтіння тисяч вогнів, а особливо його виразний синьоокий погляд
з перших днів знайомств, запав мені в серце.
Люблю, ой як часто люблю, дивитися йому в очі, стоячи біля озера, заглядати
у дзеркало його душі. Споглядати за грайливими хвильками Тернопілького ставу,
розмірковувати, що я вже зробила для тебе, мій любий Тернопіль, чим я можу і
хочу тебе ще здивувати, порадувати, щоб ти мені колись, не обов’язково вже і
сьогодні, відповів: «І я тебе люблю, Таню!».
Буває, що місто відвертає від мене свій погляд. Напевне, вже змучився
дивитися на мої запитальні очі, відверті зізнання, сльози та прогулянки біля
нього моєї розхристаної душі. Я і так впевнена, мене зрозуміти важко, але тобі
це вдається, як ніякому іншому місту.
Часом твоє озерне обличчя подібне каламутному кавовому напою, коли ти
похмуро розказуєш, як вчорашня молодь залишила тобі лише папірчики та скляні
рештки на твоєму улюбленому місці – острівку кохання. Що вдієш, таке у нас
сьогодні.
Звичайно, і ти мене, трапляється, про щось запитуєш, радишся, підводиш
разом зі мною до спільного знаменника свої клопоти, проблеми, невиправдані
сподівання. Це нескінченна амплітуда коливань у наших з тобою стосунках – від
гордості до жалості, від любові до вічності миті…
Бурхливе кипіння життя, гігантське скупчення людських вуликів, перетин
історії та культури, величі і мізери цього життя – центр твого єства, твоє
тернове серце. Знаю-знаю, ти ще мені його до кінця не відкрив, але я зроблю все
можливе, аби ти довірився мені.
Ходжу в твої театри, замиловую ся-заслуховуюся грою тернопільських митців сцени. Підгодовую
твоїх улюблених птахів – провісників миру – голубів, які граційно крокують
твоїми долонями, на майдані. Вони не бояться людей, але я так боюся твоєї
нещирості, антиніжності. Тернопіль, а ти віриш, як я тішуся твоїми кольоровими
фонтанами. Ці водяні пустунчики повертають мене у дитинство, нагадують мені про
наївність, і водночас відкривають мені по-новому твою оригінальну манеру жити,
самобутність, твій індивідуальний колорит, який приваблює, прихиляє, закохує в
себе, навіть не усвідомлюючи цього.
До речі, про стосунки. Ось бачиш – лавочка. Ти, певне, забув, але саме на
ній я колись написала «Замовлена на завтра», аби щодня приходити сюди і
відверто говорити з тобою, ділитися враженнями, снами, мріями і нам тут ніхто
не заважає. Ти ще тоді з мене сміявся, банально жартував над моєю ще дитячою
безпосередністю. А особливо тоді, коли якось звів мене з одним місцевим
легінем, котрий щодня дарує мені білі троянди. Але я не зраджую тобі і досі.
Одного дня, саме тут, на майдані, спостерігала за фотосесією молодих.
Наречена зі своєї весільної квіткової композиції загубила маленьку китайську
трояндочку. І наречений, а може і сам Тернопіль, подарував мені її. Знаєте, а
це приємно.
Міста схожі на жінку, у кожного є свій особливий запах. Якими парфумами
користується Тернопіль, точно не знаю. Часом, проходячи по Валовій, мій нюх
вловлює аромат свіжо звареної кави, теплих пиріжків та соковитої смачнючої
піци. А інколи він кропиться дорогими вишуканими нотками квітів – троянд чи
хризантем з квіткових яток. Завжди щось нове, несподіване, оригінальне і разом
з тим просте, життєве. Ось такий він – мій Тернопіль!
А ще Тернопіль вміє голосно і щиро сміятися – дитячими, студентськими,
зрілими голосами, які граються на різнобарвних каруселях, прогулюються
чудесними парками, затишними вулицями, компактними вуличками.
Життя в місті привчає пильно дивитися хіба що собі під ноги. Про те, що на
світі буває небо, рідко хто згадає. Всі завжди кудись поспішають, метушаться, а
варто на мить зупинитися і звести очі догори. Тернопільському небу часто
дарують вишукані салюти, щоночі, дивлячись на зорі, присягаються закохані
любити вічно і незрадливо. Воно бачить всіх відразу у кілька сотень рази
зменшеному ракурсі, жаль тільки, що на нього дивляться хіба що
тернополяни-мрійники, романтики, ну і ще синоптики (і то не завжди).
Найчастіше люди залишають місто, щоб мріяти туди повернутися. Розкажу вам
ще одну історію, нашу з Тернополем історію. У квітні минулого року життя
вирішило, у силу навчальних обставин, дати нам тижневе випробування у
стосунках, перевірити, наскільки ми вірні одне одному. Це нереально забути. Я
вела лік днів, коли нарешті побачу Тернопіль. І не подумайте, у тому місті не
було так вже і погано, просто це я така однолюбка. А після семиденної розлуки тільки ще дужче прикипіла
душею до файного міста, як вже повелося казати про Тернопіль.
Я поступово почала розуміти, як багато привабливості таїть в собі велике
місто: багатство, європейську розкіш, індивідуальну витонченість, комфорт –
все, що може прикрасити жінку.
Але якщо ви реаліст, ще й плюс до того практик, і вам вже аж надто треба
розбавити солодкий мікс свого розміреного життя – сходіть на тернопільський
ринок. Якщо забажаєте ще більшого екстриму, поїдьте туди маршрутним таксі.
Життя народу – як на долоні. Їдучи на базар, можете краєм вуха (а може і
навіть двома цілими вухами) почути, як хтось по мобільному вирішує якісь
«глобальні проблеми» на весь салон, як бабці щось жваво обговорюють і
найкозирніша ситуація – як пан водій пафосно курить у вікно під музику шансону,
і байдуже, що пасажирам це можливо й не до смаку. Але це лише пролог. Власне
ринок – ось пісня вашого ентузіазму, вся правда буття виражена на цінниках,
якості товарів та послуг, ввічливому обслуговування продавчинею та задумливих
очах перехожих, котрі всюди нишпорять, шукаючи, де дешевше.
Тут і починаєш мимоволі задумуватися про існування міського населення, як
важко, а комусь навіть ой як сутужно прожити на одну зарплату державного
мінімуму. В селі це не так яскраво помітно. Місто навчить економії коштів,
холодного розрахунку та як складати календар витрат.
Втім, мій Тернопіль не такий вже і дорогий, порівняно з іншими, для
прикладу, як столичний легінь, друг його недалекий.
Зізнаюся чесно, я люблю говорити із собою, в думках обмінюватися думками.
Смішно здається зі сторони. Але найкраща місцина для цього зайнятого процесу,
звісно, що парк. Буквально до вчора, я говорила про все лише з Тернополем,
втім, почала чомусь розмовляти з осінню. А як з нею не розмовляти, коли різнокольорове
листя своєю первісною чарівністю знову і знову доводить прозору істину: яка це
невгамовна радість – кожен прожитий день. Подаруйте собі таку прогулянку
алейками парку, пошарудіть листям і думками, усміхніться звичайному
тернополянину, адже зараз так не вистачає посмішок, тепла, розуміння. Мене,
наприклад, тішить десь прочитана фраза: «Яка чудова осінь! Моя душа повінчана
із нею!». Не потрібно відкладати все на потім, потім може і не бути. Осінь все
розуміє, а Тернопіль про все розкаже, варто лише захотіти.
Була б неповна розповідь про мій Тернопіль (це так гордо звучить), якби я
вас, патріоти і майбутні його патріоти, навіть і ви, шановні недруги мого
міста, нічними алеями, провулками, куточками.
В легкому тумані розмивається світло вулиць. Люблю їздити вечірніми
тролейбусами, вдивлятися у втаємничені тіні перехожих, у сутінкові вулиці,
втім, у вечірній час у кондукторів сумні очі, в пасажирів змучені філософські
обличчя.
В ряди вишикувалися дорогі і вітчизняні автівки, озеро купається в різних
відтінках нічних ліхтарів. Біля єдиного в світі пам’ятника Соломії
Крушельницькій, в центрі, призначають зустрічі закохані тернополяни. Нічні
клуби кишать молодою кров’ю, десь, кожен на своєму посту, дрімають таксі. Хоч і
стрілка годинника сповзає за північ, життя дихає тут на повні груди. Тернопіль
не спить, хіба що інколи.
Регулятори людських пересувань – світлофори – яскраво відсвічують пішоходи. Вдень дорожня зебра нагадує мені
життя, де чергуються білі смуги з чорними, успіхи і розчарування. Розкажу вам
один секрет, коли у ваше життя прийшла біла лінія, то ви так ідіть
вздовж-вздовж… але тільки не тоді, коли ви переходите вулицю з шаленими
машинами.
Тернопіль – єдність двох несхожих. Мене і його. Наші стосунки тривають,
перейшовши стадію «Я перепрошую, як пройти на вулицю Карпенка?» чи «Підкажіть,
які маршрутні таксі їздять на Східний?». Ми вже знаємо більше ніж достатньо
одне одного.
Можливо, я і не стану його улюбленицею, але Тернопіль мене точно
запам’ятає, особливо мої круглі голубі
очі та мою закоханість у нього.
Вкотре я не перестаю дивуватися, які чудесні шляхи твої, мій любий і
граціозний Тернопіль!
Тетяна Самонюк
Але, зрештою, він був таким, яким мав
бути, для кожного свій, у кожного щось своє...
Але, зрештою, він був таким, яким мав
бути, для кожного свій, у кожного щось своє... 
.jpg)