Ремонт у стилі «хай так»!

Всі переваги – «жирні» плюси і нічогенькі мінуси гуртожитку я вже за чотири роки проживання встигла осягнути. Принаймні мені так здавалося до грудня минулого 2013-го, коли не почався у моєму блоці ремонт.

Гуртожиток №2 ТНПУ ім. В. Гнатюка і так має найгірші умови з усіх собі подібних чотирьох, але з цим почався армагедон в усій красі. Я була ще наївна – втішила себе думкою, що за січневі канікули його завершать і таки буде у нас той славнозвісний євроремонт, ще й у стилі хай-тек, а все вийшло – як завжди, а точніше – у стилі «хай так»!

Втім, зайшовши до свого горе-блоку, зрозуміла, що там ще й кіт не ходив!Мертва тиша. Хоча – ні!

Десь біля восьмої години ранку в мене спросоння мурашки по шкірі пішли впоперек. Запитаєте, який рецепт такого мегазадоволення – я вам скажу – ремонт у блоці дався чути! Два будівельнички щось там посвердлили на росу і так я їх не бачу і не чую ось уже другий тиждень!

Хочеться тут запитати, за що я заплатила тисячу гривень за семестрове проживання, коли в кімнаті холодно, блок – пародія на блок?! А найбільше мене хвилює те питаннячко, коли завершиться та гіпсувально-плиточна процедура і на якому я буду тоді курсі?

З таким інтер’єром: обшарпані стіни, на яких можна побачити тоді ще популярну синю фарбу  90-х, цемент замість підлоги, санвузол взагалі відсутній і поруч, уявіть собі цю картину маслом, в коридорі лежать ящики з плиткою – мій словниковий запас у рази побільшав!

Можливо, цей ремонт задумали робити місяцями під час навчального процесу, та ще й в зимі,щоб, мовляв, було виправдовування у студентів, чому такий безлад?! Але скільки можна?!

Ось уже другий тиждень живу так, коли взуття витираю не заходячи в блок (і разом у кімнату), а виходячи звідти. Я розумію, криза фінансів, новий бюджет і таке подібне, але ж варто давно зрозуміти стару, як світ, істину: з гроші воно все швидше робиться!

І цей мильний серіал під іменем «Ремонт»,  де  ще багато нових і несподіваних серій чекає мене і моїх співучих сусідів. Так і доводиться ходити день за днем білими слідами від шпаклівки по не дуже білій і чистій совісті любителів і організаторів зимового євроремонту.

                                                          Тетяна Самонюк

Життя варте того, щоб жити…

У світлі останніх подій в Україні весь день, і навіть уночі, переосмислюєш своє життя, для чого ми тут, що робимо сьогодні і яким воно буде  завтра – таке омріяне спокійне, квітуче, українське…

Я вже боюся щось думати, чим закінчиться криваве і смертоносне сьогодні! Українці гинуть! І, задумайтеся тільки – від чиєї руки вони гинуть! Від українця! Так і хочеться крикнути: «Зупинися! Що ти робиш? Де твоя гордість і національна свідомість? Де твій страх перед Богом?»…

Моїм Тернополем можна робити аля-екскурсію «Місцями бойової слави»! Страшно навіть таке казати, не то що ходити і це дивитися на власні очі! Деякі навіть фотографуються на тому фоні… Хочуть зафільмувати чорні сторінки історії сучасності!

Котимося зовсім вниз… на дно… А як по-іншому сказати?! Знаю, що принизливо, знаю, що несправедливо! Але цей факт важко спростувати і навести протилежні аргументи!

Стріляють, вбивають, кров проливається у самому серці нашої держави!!! І це у ХХІ столітті – в епоху  демократії, свободи слова, вольності!

І найболючіше навіть не смерть, а ота байдужість, цинізм, мародерство і людинонелюбство тих, хто знущається над людьми, жорстоко катує, вбиває і отримує від цього задоволення (+гроші «зверху»)…

Але Українець не здається і до кінця, навіть ціною свого життя, боротиметься до долю країни! Гірко, що таке відбувається з нами, і що серед нас є такі собі гнилі яблука…

                                                              Тетяна Самонюк

Обрій твоїх рук

Було все так, як вже не буде, а все не так, як після того, і все не так, як було тоді. Наші стосунки почалися з вальсу в новорічну ніч… Невиразні вогні ночі, повільний танець і твої теплі обійми.

Ще донедавна я була вільною і безтурботною сніжинкою, для якої ніжність була вже не в моді. До останнього моменту була впевнена, що життя – це найстрогіший балет, де зранені до крові зовсім не ноги. Але саме у ту ніч, у ту мить ти переконав мене в протилежному лишень одним дотиком.

Зараз навшпиньки думками повертаюся в ті дні, коли були тільки я і обрій твоїх рук. І ми ще тоді не знали, що таке розлука. Твоя фраза на першому нашому світанку «Ми ще недописали  нашу історію» стала прологом наших стосунків і порухів душі.

Коли ми разом, то вже не треба друзів і гостей. Ніхто мені не треба, якщо є ти. І щастя є!

Вечір… Різдвяний родинний затишок прикрашає душевну сцену. І сніг так само, як завжди, ходить по веранді, шепочеться потайки зі старим і досвідченим садом, як я з тобою уночі. А твій перший поцілунок довершив цю зимову баладу, казку, хоч і ми вже доволі дорослі.

Моя душа ледь встигла стати на крило, яке і так підбите колючим людським сміхом і буденною антищирістю. І раптом входиш ти. Без документів перетинаєш кордон мого серця, а я і не зауважила, як тобі це вдалося.

На прощання ти завжди цілуєш ніжним дотиком мої долоні, передаєш своє тепло моїм холодним вустам. Іноді лише тиша може тільки посміхнутися нам своїми сутінковими замріяними очима.

Ти тільки нещодавно поїхав, а січень щодня мені диктує сніги і сніги. Невже він не здогадується, як мені без тебе зимно?!

А скрипаль твого голосу ще й досі торкається струн душі і грає всім твою присутність там, відсутність тут… Він добре знає, що моя скрипка кохання ще не зіграна, а з обірваними струнами тиняється по кутках звичайних випадковостей, але десь там вона все одно плаче, бо хоче знову твого трепету і ніжних рук …

Часто згадую, як на останньому побаченні на твоїх віях злякано мерехтіли сніжинки, а на моїх очах закрадався сум.

«Я буду тебе чекати!», − мовила я з журбинкою в голосі… «Маленька, ми ще недописали нашу історію!» − посміхнувся ти.

Тетяна Самонюк

Пробач, Минуле…

2014-й вже приїхав символічно і доречно – на коні. Не так, звичайно, як у казці – на білому, але на синьому – це точно (принаймні так стверджують зіркознавці).

Пора, звісно, і підсумки підводити, звести до спільного знаменника весь позитив і всі негаразди в країні, суспільстві, в житті кожного з нас. За Україну спробував у новорічну ніч зробити це наш гарант, а ми – кожен про себе повисновкує про 2013-й.

Яким він був: епохальним чи буденним, кольоровим чи з 98 відтінками сірого, тріумфальним чи «все, як завжди», на всі сто чи на весь нуль. Прикро, але я часто переконуюся, що нуль – це єдине колесо української держави, на якому вона їде уперед, правильно навіть сказати «нібито їде уперед».

Рік Змії показав Україну в іншому світлі: непокірному, самостійному, довів, що ми не лише жовто-блакитна територія на мапі світу, а те, що ми – справді нація, народ, який прагне змін і майже все робить для цього. 

Історія не питає, подобається таке чи ні, вона нотує на своїх аркушах пам’яті все, до найменшої дрібниці.

Як би це печально це не звучало, але 2013-й – це вже Минуле! Ех, як час швидко летить… Але ти, моє Минуле, знай: пишаюся я тобою. Є що згадати і про що поговорити. Ти скажеш з посмішкою: «Журбинка!», а я у відповідь: «Не ховай очей!». Хтось з нас, а, може, таких і багато, скаже: «Шкода, що ми так безглуздо розлучилися. Мрії так і залишилися у тому статусі…».

А я не буду особливою: запропоную тобі скинути пальто, чаю, і почую: «А ти не змінилася!».

І тут відразу попрошу у тебе, Минуле, пробачення, хоч і люди забули вже, як це робиться…

Пробач, Минуле, що я вже встигла закохатися у Майбутнє: світле, справжнє, чисте і успішне, своє, українське… А ти кинеш чергову фразу: «Така наївна! Любов сліпа…».

А знаєш, любий 2013-й, ти часто мені снишся, часом хочу до тебе повернутися! Але тільки добре знаю, цього не станеться! І не варто повертатися назад – там все без змін…

Пробач за неуважність до життя: світ так і залишився невдячним і жорстоким.

Пробач за незасвоєний урок: покладайся тільки сам на себе.

Пробач за мій ще недорослий цинізм, але вже такі дорослі мрії і докори.

Що? Вже пора прощатися? Ну що ж … Давай хоч до дверей тебе проведу …

І в пам’яті своїй поставлю за тобою крапку, аби  Майбутнє – 2014-й – був з великої літери!

                                                                                      Тетяна Самонюк