2014-й вже приїхав символічно і доречно – на коні. Не так, звичайно, як у
казці – на білому, але на синьому – це точно (принаймні так стверджують
зіркознавці).
Яким він був: епохальним чи буденним, кольоровим чи з 98 відтінками сірого,
тріумфальним чи «все, як завжди», на всі сто чи на весь нуль. Прикро, але я
часто переконуюся, що нуль – це єдине колесо української держави, на якому вона
їде уперед, правильно навіть сказати «нібито їде уперед».
Рік Змії показав Україну в іншому світлі: непокірному, самостійному, довів,
що ми не лише жовто-блакитна територія на мапі світу, а те, що ми – справді
нація, народ, який прагне змін і майже все робить для цього.
Історія не питає, подобається таке чи ні, вона нотує на своїх аркушах
пам’яті все, до найменшої дрібниці.
Як би це печально це не звучало, але 2013-й – це вже Минуле! Ех, як час
швидко летить… Але ти, моє Минуле, знай: пишаюся я тобою. Є що згадати і про що
поговорити. Ти скажеш з посмішкою: «Журбинка!», а я у відповідь: «Не ховай
очей!». Хтось з нас, а, може, таких і багато, скаже: «Шкода, що ми так
безглуздо розлучилися. Мрії так і залишилися у тому статусі…».
А я не буду особливою: запропоную тобі скинути пальто, чаю, і почую: «А ти
не змінилася!».
І тут відразу попрошу у тебе, Минуле, пробачення, хоч і люди забули вже, як
це робиться…
Пробач, Минуле, що я вже встигла закохатися у Майбутнє: світле, справжнє,
чисте і успішне, своє, українське… А ти кинеш чергову фразу: «Така наївна!
Любов сліпа…».
А знаєш, любий 2013-й, ти часто мені снишся, часом хочу до тебе повернутися!
Але тільки добре знаю, цього не станеться! І не варто повертатися назад – там
все без змін…
Пробач за неуважність до життя: світ так і залишився невдячним і жорстоким.
Пробач за незасвоєний урок: покладайся тільки сам на себе.
Пробач за мій ще недорослий цинізм, але вже такі дорослі мрії і докори.
Що? Вже пора прощатися? Ну що ж … Давай хоч до дверей тебе проведу …
І в пам’яті своїй поставлю за тобою крапку, аби Майбутнє – 2014-й – був з великої літери!
Немає коментарів:
Дописати коментар