Було все так, як вже не буде, а все не так, як після того, і все не так, як
було тоді. Наші стосунки почалися з вальсу в новорічну ніч… Невиразні вогні
ночі, повільний танець і твої теплі обійми.
.jpg)
Ще донедавна я була вільною і безтурботною сніжинкою, для якої ніжність
була вже не в моді. До останнього моменту була впевнена, що життя – це
найстрогіший балет, де зранені до крові зовсім не ноги. Але саме у ту ніч, у ту
мить ти переконав мене в протилежному лишень одним дотиком.
Зараз навшпиньки думками повертаюся в ті дні, коли були тільки я і обрій
твоїх рук. І ми ще тоді не знали, що таке розлука. Твоя фраза на першому нашому
світанку «Ми ще недописали нашу історію»
стала прологом наших стосунків і порухів душі.
Коли ми разом, то вже не треба друзів і гостей. Ніхто мені не треба, якщо є
ти. І щастя є!
Вечір… Різдвяний родинний затишок прикрашає душевну сцену. І сніг так само,
як завжди, ходить по веранді, шепочеться потайки зі старим і досвідченим садом,
як я з тобою уночі. А твій перший поцілунок довершив цю зимову баладу, казку,
хоч і ми вже доволі дорослі.
Моя душа ледь встигла стати на крило, яке і так підбите колючим людським
сміхом і буденною антищирістю. І раптом входиш ти. Без документів перетинаєш
кордон мого серця, а я і не зауважила, як тобі це вдалося.
На прощання ти завжди цілуєш ніжним дотиком мої долоні, передаєш своє тепло
моїм холодним вустам. Іноді лише тиша може тільки посміхнутися нам своїми
сутінковими замріяними очима.
Ти тільки нещодавно поїхав, а січень щодня мені диктує сніги і сніги. Невже
він не здогадується, як мені без тебе зимно?!
А скрипаль твого голосу ще й досі торкається струн душі і грає всім твою
присутність там, відсутність тут… Він добре знає, що моя скрипка кохання ще не зіграна,
а з обірваними струнами тиняється по кутках звичайних випадковостей, але десь
там вона все одно плаче, бо хоче знову твого трепету і ніжних рук …
Часто згадую, як на останньому побаченні на твоїх віях злякано мерехтіли
сніжинки, а на моїх очах закрадався сум.
«Я буду тебе чекати!», − мовила я з журбинкою в голосі… «Маленька, ми ще
недописали нашу історію!» − посміхнувся ти.
Тетяна Самонюк
Немає коментарів:
Дописати коментар