Через 15 хвилин вже ранок… А я вирішила послухати цей дощ, металевий стукіт
води об щось тверде і нещасливе… Старий співав спочатку без жодного
акомпонування, аплодисментів йому аж ніхто не збирався дарувати, але він
провадив і далі свою мелодію… Лише час від часу мені вчувалися тихенькі крапель
кроки, ледь відчутні порухи по вулиці… «І
куди це вони?» −, спонтанно промайнула думка і побрела разом з ними…
Вже стукав у шибку ранок, а я ще слухаю і запевняю себе: ще мить, мить,
одна мить і я піду, не буду цим концертом
забавлятись, адже ця справа не для дорослих… Ще мить, секунда − і раптом озирнулась, а це вже перейшло в роки
й роки…
Ніхто ж про не знав, що я стою у мантії дощу і лагідно перебираю приємні
спогади зі сторінок цього юного життя…
А скрипаль ще й досі торкається струн душі і грає всім мою присутність там,
відсутність тут… він добре знає, що моя скрипка кохання вже зіграна, і з обірваними струнами тиняється по кутках
звичайних випадковостей, але десь там вона все одно плаче, бо хоче знову
трепету і ніжної руки дощу…
А я стою, проціджую ту першу весняну сонату крізь душу, щось залишається, а
щось іде геть від моєї сутності…
Прекрасний цей спів і божественний такий вокал дощової ночі, але його слід
відчувати, а не підносити на сонні п’єдестали, щоб бачили й сміялись всі, або ж
навпаки – випивати, як бокал терпкого вина… Він здатен душу поставити навиворіт, і всі почуття полакувати…
А потім зникла музика, настав світанковий антракт… Усе затихло, лиш
крапельки снували на шибках… Їм не хотілось ні вина, ні ранку, лиш стати музою
того співця без гриму і гримас, вони ж,
як люди, вже втомились бути прекрасними, вони хочуть бути життєвими, як
всі… і крапельки і люди…
Вони так хочуть жити красиво…
Тетяна Самонюк
Немає коментарів:
Дописати коментар