Навіть засніжені туї рахують роки…

Йому сьогодні – 26. Вік, коли час створювати сім’ю, виховувати дітей, любити щодень, ходити босоніж по українській росі. Але, на жаль, господиня-доля розпорядилася так, що ці і всі наступні іменини він буде святкувати без нас.

Герої не вмирають, вони повертаються назад, на небеса.

1 грудня Юрію Васильовичу Трохимуку – Герою, гордості села Залаззя, України, виповнилося тільки 26 років. Він – боєць артилерійського батальйону 51-ї механізованої бригади – назавжди вкарбувався в наші серця світлим і мужнім образом.

Шкільна родина щиро і водночас печально вшанувала цей день, присвятивши його пам’яті урочисту лінійку, - відкрили меморіальну дошку. Після завершення акордів гімну кожен з присутніх спом’янув Юрія хвилиною мовчання, іскоркою болю та трепетними сльозами. Під танцюючі сніжинки першозимового дня учні поклали квіти на могилу загиблого солдата. Теплими словами згадали про свого вихованця директор школи Юрій Самонюк та класний керівник Марія Матвійчук. Втім, найчуттєвішою миттю були слова однією із сестер – Олени, котра пекучими спогадами прогорнула листи своєї пам’яті про рідненького брата.

Про його квітучі роки нагадують і засніжених 26 туй – алея слави біля школи, висаджена восени.

Велике «спасибі» варто сказати Руслані Єфимчук, вчителю іноземної мови, яка доклала чи не найбільше зусиль, щоб гідно пам’ятати Героя.

Люблять батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що своя. І розумію, що насправді не важко піти в іншій світ, якщо ти усвідомлюєш, що це дасть майбутнє твоїм поколінням. 

Тетяна Василюк

Діти Залаззя – за Мир!

Хоч і сонце ХХІ століття вже тягнеться  до зеніту, але питання миру в усьому світі, а особливо в нашій державі, стоїть у першому абзаці сьогодення.

21 вересня – Міжнародний день миру, проголошений Генеральною Асамблеєю ООН. Кожного року в усіх куточках планети проходять акції, заходи, присвячені цьому Дню, які налічують тисячі учасників та вражають своєю оригінальністю та широтою ідей проведення.

Інформаційний центр ООН в Україні на честь Дня Миру організовує всеукраїнську акцію «Голуб Миру», до участі в якій запрошено колективи та учні шкіл.

У п’ятницю, 19 вересня, Залаззівський освітній олімп патріотично, емоційно та мобільно підтримали цю кампанію під гаслом «Право народів на мир».

Діти різнобарвними крейдами на шкільному подвір’ї проілюстрували відомий символ миру – голуб та національні символи – прапор, герб, грона калини. Ці малюнки на асфальті «озвучили» лозунгами: «Слава Україні!», «Ми – за Мир в Україні!», «Діти Залаззя – за Мир!»

-       Наша школа, як і вся Україна, - за Мир! Такими заходами, як тематичні уроки, виховні години, малюнки на асфальті, намагаємося привернути увагу як і найменших школяриків, так і випускників другої домівки до питань збереження та підтримання миру, - розповідає Ірина Лук’янчук, заступник директора школи з виховної роботи.

Отож, світлого нам неба і такого бажаного Миру!

Тетяна Василюк

«Як не ви мене – то я вас!»

Четвертий Президент України – наш незабутньо-золотий, а ще краще «позолочений»  Віктор  Федорович Янукович – найоригінальніший з-поміж перших трьох глав неньки-держави.

Його самобутність яскраво та строкато виражалася, пульсувала навіть, як у його промовах, виступах, так і зараз – у російських посиланнях, прес-конференціях тепер вже президента на відстані (як він себе коронував). А така його доля спіткала через те, що він просто був змушений залишити тенета дорогої серцю (тільки у прямому значенні) України через «клятих бандерівців», які чимось все не задоволені! Отакі-то, ми – невдячні українці! І знайшов собі наш Федорович найтепліше місце в Росії. А знаєте яке? Біля Президента Росії!

За свою каденцію на пості голови держави Янукович чудово, просто на «відмінно» виконав першу і єдину свою заповідь – «Будь собою і дозволяй собі бути Президентом!» Я б навіть насмілилася сказати – перестарався, особливо у Межигір’ї.

Варто згадати його «славні часи» «покращення життя вже сьогодні».

Падіння від яйця 2004-го – це тільки епіграф його «проффесорської» багатосторонності. Під час президентської виборчої кампанії  Віктор Федорович їхав на зустріч в Івано-Франківськ. Коли він тільки вийшов з машини – один зі студентів кинув йому в груди куряче яйце. «Потерпілий» був госпіталізований до місцевої лікарні. ЗМІ тоді офіційно оголосили, що на Януковича скоєно напад, мовляв у нього кинули «тупий важкий предмет». А на тему яєць вельми охоче жартували його політичні опоненти, які створили серію сатиричних мультфільмів, інтернет-роликів під назвою «Веселі яйця».

Але основний каламбур почав функціонувати 2010-го: спритність рук – і він став президентом. Пригрів собі містечко на п’ять наступних років, оповивши шиї українців задушливими зміїними обіймами.

Ще з самого початку свого правління новий очільник країни запам’ятався українцям своїми неоднозначними висловлюваннями. Серед популярних – «поет Чехов, поетеса Анна Ахметова». А чого тільки вартий ще той випадок у Львові, коли «наш герой» помилився і назвав виборців «геноцидами»: «Тут зібралися кращі геноциди країни». Після підказки помічників Янукович не розгубився і поправив себе: «Так, і генофонд теж».

Завжди було цікаво, хто той гуморист, котрий пише текстівки Віктору Федоровичу. Так частенько хочеться йому потиснути руку за такі ляпи!

А ще у січні 2011 року з нашим гарантом стався конфуз на виступі у швейцарському Давосі. Не зміг наш Президент вимовити гасло промо-кампанії  «Увімкни Україну»: «Для того, щоб увікнути Україну, достатньо подивитися на неї власними очима, коли почнуть квітнути каштани в Києві».

Травень теж для нього став часом популярності. А на цей раз познущалася з нього погода. Він разом з тодішнім президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим покладали вінки до меморіального комплексу біля могили Невідомого Солдата в Києві. Був поривчастий вітер і дощ. Янукович, встановивши вінок, схилив голову, і в ту хвилину вітрисько перекинув його на голову президентові. Охорона намагалася вилучити у журналістів відео-запис цього курйозу, але тим не менше – ролик народ скуштував, і доволі таки смачно. Як результат – афоризм на десерт: «Можна нескінченно довго дивитися на три речі: як тече вода, як горить вогонь, і як вінок падає на Януковича».

І на завершення 2011-го – коли він підбивав підсумки року на прес-конференції, була виголошена також досить цікава фразочка: «Не можна йти в майбутнє боком чи, як кажуть, задом». Навіть в новорічну ніч з вітальним словом у Рік Коня він говорив маячню сивої кобили. Отак, Вікторе Федоровичу, слово не горобець, вилетить – не відмажешся. Жаль, що Ви це пізно усвідомили.

Постать Януковича настільки специфічна, що його прізвище розписують по складах:

Я – остання буква алфавіту і перша самоідентифікація особистості;

НУ – знак нехтування, типу «ну його!»;

КО – невизначене щось, такий собі КО;

ВИЧ – позначення стану іменитих і знатних людей (багатир Альоша Попович);

Час ставити діагноз – Віктор Федорович.

Тому українцям немає чого сумувати, коли у них був такий Янукович, котрий так ганебно скотився до москалів. Багато хто скаже – туди йому і дорога. Але ні, ще має совість казати, що анексія Росією Криму для нього трагедія. Яка трагедія?! Розіграли, ніби партію в шахмати, українську ситуацію на пару з Путіним і це для нього ніяка не трагедія. До речі, про Володимира Володимировича, який, поглядаючи на мапу України, любить філософствувати: «Всю водку выпить невозможно, но стремиться к этому надо». Ось вам і вся трагедія – і боком,і скоком, і задом.

«Як не ви мене – то я вас» – ось кредо життя нашого останнього президента, головного серед головних політичних локшинників.

Наперед тут сказати нічого не можна. І це, звичайно, найцікавіше. Народ український  міняє президентів, як рукавички, шкода тільки президенти не міняються.

А що можна побажати Віктору Федоровичу, той що Янукович, владний втікач 2014-го,  який спокусився на кремлівську манну кашу, коли свого часу будь-яке його бажання в Україні ставало законом?! Звісно… тільки добра!

Тетяна Василюк

Вибір завжди за тобою!

Правильний вибір.   Які професії будуть затребувані в Україні через п’ять років?

Сучасні дослідники ринку праці переконані, що обираючи майбутню професію, молоді передовсім слід пам’ятати, що час навчання у виші триває в середньому чотири-п’ять років. І коли він спливе, далеко не всі роботодавці, які нині мають потребу в певних фахівцях, потребуватимуть саме їх і на той час. А ще за 5 років наука й техніка підуть далеко вперед, і не обов’язково майбутній випускник зможе у них вільно зорієнтуватися.

То як же спрогнозувати, яку професію найкраще обрати й куди піти вчитися, аби після випуску гарантовано знайти роботу? Для цього потрібні чіткі орієнтири й зворотній зв'язок як від державних компаній, так і від бізнесу: яких працівників вони потребуватимуть, з якими знаннями, навичками та вміннями і які натомість запропонують умови праці, зарплату й чи матиме фахівець можливість розвитку кар’єри?

https://www.facebook.com/tsamonjuk

ЗРОБИ ПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР ДЛЯ СВОГО МАЙБУТНЬОГО!

Весна для тих, хто в це життя закоханий!

Ранок добрим є тоді, коли ти просинаєшся під миле щебетання пташок, а не від надокучливої мелодії будильника! На обличчі, хочеш-нехочеш, з’являється усмішка. Мружаться очі від яскравого сонячного світла, з яким так важко познайомитися після сну. Час, коли не хочеться довго ніжитися під ковдрою, а хочеться скоріше вийти на вулицю і грітися першими лагідними промінчиками весни. І в такий момент хочеться сказати: «Спасибі, лютий, що ти останній!».

Природа прокидається і собі від зимової сплячки, і ми підсвідомо – разом з нею. Весною в нас ніби відкривається друге дихання, з’являється натхнення творити щось хороше, бажання жити ввічливо і бути взаємно красивими.

Весна – це, як понеділок, бо саме з нього починається наш щоденник тижневих планів. У перші весняні дні ми виходимо на алеї парку, записуємося до спортзалу, міняємо гардероб і, можливо, навіть своє оточення. Обіцяємо собі позбавитися шкідливих звичок, починаємо раціон правильного харчування та плануємо, врешті-решт, свою літню відпустку. Що буде з цими грандіозними планами? Це вже залежить від кожного з нас!

А ще це час, коли неможливо змусити себе працювати. Чим тепліше прогрівається вулиця, тим важче всидіти чи то в офісних стінах чи на парах. Хочеться насолоджуватися безкраєм і чистим небом і повітрям із запахом щастя!

Загалом весна – це не лише зелений колір календарного року. Це, перш за все, стан душі. Коли ти молодий, сповнений життя і енергії. Радієш не лише матеріальним дрібницям, але й теплим крапелькам дощу. Пишеш, малюєш, співаєш! Робиш все те, що тобі так давно хотілося почати, але не доходили справи до перших рук! Коли для тебе не існує слова «будні», а поруч завжди ті, з ким хочеться прожити кожен день, незалежно, яка там пора за вікном.

Весна не визначається градусами на термометрі, вона вимірюється кольором неба, смаком повітря і запахом теплого світанку.

Зрештою, з іншого боку, весна по суті, нічого і не змінює. Ми повинні мінятися самі. Особливо, це стосується української весни.

Федір Тютчев сказав: «Весна – єдина революція на цьому світі». І як би боляче це не було мені писати, а вам читати, схоже ця революція почалася з нас, з нашої держави. І важко, і страшно передбачити коли, чим, з якими результатами, ціною чого це завершиться… Ностальгійно, що втрати, гіркі сльози матері, пам’ять про «Небесну сотню» − три віхи початку весни 2014, яка закарбується палючим болем в серці кожного і чорною стрічкою на полотні історії…

Взимку радіємо першому снігу, навесні – першому асфальті, правда щербатому. Вічна тема – тане зимова ковдра, а з нею покрив під ногами. Що зробиш? Українські реалії нуртують, пульсують різними варіаціями своєї «краси». Особливо, коли приходить цей березнево-квітнево-травневий розчинник зими.

Весна, як і справжня жінка, полюбляє запізнюватися! Доки одяг підбере, усмішку намалює на ніжному личку!

Втім, навесні навіть чобіт чоботові на вушко шепоче щось незвичайне і звабливе!

І на завершення… Весна – пора кохання, ніжності, адже саме в цей час народжуються неймовірно-казкові історії кохання. Ця пора неначе спеціально створена для того, щоб закохуватися, робити божевільні вчинки і навіть інколи втрачати здоровий глузд. Іноді ми готові пожертвувати сном, аби подивитися з коханою людиною на зоряне небо і загадати своє бажання. Романтична пора, яка штовхає нас на щирі зізнання, солодкі почуття,  поцілунки та затишні обійми коханих.

Отож, мрійте, творіть, посміхайтеся і живіть красиво, адже весна для тих, хто в це життя закоханий!

Тетяна Самонюк

Сіла в маршрутку! Стою!

Якось під час одної з маршрутної прогулянки на Руську, стала свідком такої ситуації. На одній із зупинок зайшов літній пасажир і хотів проїхати за посвідченням. Водій відповів, що вже не має пільгових місць. Чоловік мовчки заплатив за проїзд і сів на перше сидіння, поруч з керманичем 15-го жовтенького «Богдана». Тому припекло запалити. Пасажир зробив гнівне зауваження і з таким же обуреним виразом обличчя, що водій, курячи в салоні, де знаходяться жінки з дітьми, порушує закон. На що той сказав, що палить не в салоні, а в кабіні!

Сміх та й годі! Кабіна ж від салону нічим і ніким не відокремлена, а так хочеться інколи там вліпити металеву завісу, від гріха подалі, як кажуть. Далі цей містер за рулем довго і захоплено розмовляв по мобільному телефоні. Це законослухняного українця зовсім «доконало» і він пригрозився, що пожаліється на такого шофера власникові транспортного засобу.

Не знаю, чи пожаліється і чи зробить останній відповідні висновки, але зізнаюся, що їхати із таким водієм було і некомфортно і страшнувато. А нещодавно вже інший водій на тому ж рейсі всю дорогу на повну гучність крутив низькопробну попсу, від якої хотілося втекти світ за очі. Але куди втечеш? Якщо не спромігся на власне авто, терпи, пасажире, і незручність, і хамство, і цигарковий дим, і дурнувату попсу! Але ж ми тільки за проїзд платимо, ці «приємні додатки-сюрпризи», певно, в подарунок отримуємо за «красивые глаза»!

Одним словом, маршрутка – тема багата та вічно молода, свіжа, гостра, як маринований перчик! Варто тільки зайти до салону, як тобі наступлять на ногу чи відірвуть золотавий ґудзик від пальта. Такій радості просто кінця-краю немає. До того ж повітря завжди задушливе, просякле різними запахами, а під час від’їзду «лягає» пів маршрутки. Також це безкоштовна нагода з кимось познайомитися, підцепити бацилу грипу, почути, як хтось з’ясовує стосунки по телефоні чи ж дізнатися всі новини з пікантними коментарями від пенсіонерок.

Тут можна малювати картини і без олії. «Все включено», немов у п’ятизірковому готелі.

Або ж взагалі не зорієнтуватися, де ти знаходишся! Як один чолов’яга, розмовляючи по мобілці, запитує в мене: «Де ми є?» І я, не розгубившись, констатую: «В маршрутці!».

Це місце, де можна побачити курйозні випадки з життя, або ж стати їх героєм! Вражають також записи, типу «Дівчата! Сидячи, тримайте коліна разом! І вам не холодно, і водієві не жарко!» або ж «Проїзд без квитка – вихід без зупинки!».

Своєрідним декоративним і унікальним елементом є пан водій, який може виконувати одночасно не декілька справ, як Юлій Цезар, а декілька разів по декілька. А це і курити, приймати гроші і давати решту, при цьому гризти насіння соняшника, говорити по мобільному телефоні, дивитися у вікно, налаштовувати магнітолу і керувати, звісно, маршруткою!

Цей вид громадського транспорту можна сміливо порівняти з нашим життям, українським. Хтось, для прикладу, купує собі червоні туфлі під колір іномарки, а велика більшість бере собі взуття жовте, під колір маршрутки. Ось такі виходять пироги.

Та й культура самих пасажирів залишає бажати кращого, поведінка і пафосне «Ми літаємо для вас!» від супервправного водія зовсім не ідеальні.

Ось уже скоро буде в тренді: розпочнеться боротьба між тими, кому душно, і тими, кому дує. Беріть участь і дивіться у всіх маршрутках країни!

Зрештою, зовсім не важливо, який колір взуття і під яку гаму підібране, головне не проїхати свою зупинку у житті … чи хоча б навіть у маршрутці за дві гривні п’ятдесят копійок.

                                                                                      Розмірковує
                                                                           Тетяна Самонюк

Стипендію нам дали. А коли будуть гроші?

Окрім сесії: «термінових» індз і підсумкових тестів, заліків, екзаменів, курсової роботи, у кращому випадку – без «хвостів» у навчанні, перед спудеями почасти постає куди актуальніша, серйозніша і болючіша проблема, яку кожен вирішує по-своєму, своїми методами, способами, хитрістю, врешті-решт. Як ви вже здогадалися, мова йде про стипендію, якої, як завжди, катастрофічно не вистачає. Це зрозуміло.

Вільна енциклопедія – Вікіпедія – вірна помічниця студентів – дає наступне визначення, що таке стипендія. В перекладі з латинки – оклад – це постійна грошова виплата, що надається регулярно (зазвичай щомісяця) учням і студентам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, а також аспірантам та докторантам, за умови успішного навчання.

На сьогоднішній день її називають мінімальною, «куцою», стандартною, звичайною, «заячим хвостом» - так говорять в студентських колах про 720-790 гривень. Важко навіть уявити, як за ці «студентські мізери» можна прожити при нинішніх цінах.

Отож, попробуємо скуштувати той гіркий мед зі студентських кишень.

Пропоную все розкласти по полицях витрат.

Голод – не тітка

На першій стоїть найважливіше для студентів – харчування: одноразове, але збалансоване.

Якщо забігти на перед з розрахунками – то на їжу припадає 20-23 гривні в день. Смішно, чи не так.

Юлія Семанчук, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, намагалася бути самостійною з перших днів проживання в гуртожитку і першої стипендії. Протримавшись місяць, зрозуміла, що стипендія – чверть від необхідного для проживання.

−     Я вже й не пам’ятаю, куди витратила свою першу стипендію. Ніби нічого собі не купувала. Навіть на продукти не вистачає. Хоч у хід йшли і йдуть всі домашні консервації, всі «сумки» з маминими смаколиками, − розповідає філолог-другокурсниця.

−     Коли отримав першу стипендію і навіть не помітив, куди і на що потратив, виробив у собі звичку – рахувати гроші. Так чинять усі практичні бюджетники. А особливо, хлопці, адже у нас є додаткова стаття витрат – побачення з дівчиною. Похід на піцу, в кіно, каток – мінімум 150 гривень, − розмірковує Вадим Брик, студент ТНПУ ім. В. Гнатюка.

−     Незручно якось дівчину змушувати платити за себе в кафе. Навіть якщо це й одногрупниця. І виходячи з цього, витрачається більше, ніж сама стипендія, − коментує витрати сильної половини Василь Лаба, студент-випускник педагогічного.

23 гривні в середньому на добу – саме стільки український студент тратить на харчування. За ці гроші можна один (підкреслюю один!) раз поїсти у студентському кафе: перше, друге і чай з кексом. І як вам такий розклад?

Недарма ж студентів називають в народі вічно голодними. До речі, по це. У нашому багатстві словників є збірник асоціативних означень. І у цій мудрій книзі біля терміну студент найперше стоїть означення «голодний».

−     Звичайно, обмежуючи себе у нормальному триразовому харчуванні (їсти один раз в день) є свої плюси, − з позитивом говорить Ольга Заяць, студентка, − можна дотримуватися дієти, струнко виглядати, немає спокусливих запахів з холодильника.

Але якщо ви все-таки не вегетаріанець, а полюбляєте себе побалувати м’ясопродуктами, то на прилавках магазинів є особлива продукція – студентська ковбаса, яку ще можна тоненько порізати на бутерброді. Під кінець тижня, коли в холодильнику повісилася миша, на порятунок від  голоду приходить «Мівіна» − 3 хвилини і ваш сніданок/обід/вечеря/ готовий. Дві гривні за пакетик, 14 – за тиждень і виразка шлунка «в подарунок».

Також вартий уваги стандартний студентський набір від мами з дому. Тоді вже починається свято для любителів попоїсти! Отож: 5-7 кг картоплі, моркви, цибулі, парочку кілограмів м’яса, добротний кульок випічка, безліч солодощів, макаронних виробів і, звичайно, грошей. І так, в гіршому випадку, двічі на місяць для далекорегіонних студентів,  в кращому – для місцевих (як їх називають) щотижня.

Авжеж, за ті 23 гривні не реально прожити в день. Ба, навіть воду потрібно купувати, адже пити з крану вкрай небезпечно для здоров’я.

Не менш важливо – всяка всячина

Від цих омріяних 720-790 одразу слід відняти 200 гривень за місячну оплату гуртожитку. Як виживають (тут важко сказати живуть) ті, хто винаймає житло. Це вже розкіш, особлива когорта.

Так само автоматом відмінусовуємо гроші на транспорт, бо не всім щастить вчитися у не надто великих містах, де можна ходити пішки на пари, чи взагалі жити у комфортному студентському містечку, де до навчальних корпусів – як рукою подати.

Тут, зрозуміло, постає ще одна проблема: чи кожному студенту надається матеріальна допомога від батьків. Адже не всі мають маму чи тата за кордоном, які періодично надсилають своєму чаду гроші.

Якщо ти сумлінний студент, і старанно виконуєш все, що диктує Болонський процес (а інший випадок навіть не передбачено), то значна «кругленька» сума від стипендії йде на канцелярське приладдя: ксерокси, зошити, папки, маркери, стікери, роздруківки, книжки, методички тощо. А якщо за одну сторінку роздрукувати правлять 40 копійок – то навіть страшно підрахувати, скільки за місяць треба заплатити за це недешеве задоволення від навчання. І, звичайно, плата за інтернет, а це приблизно 50 гривень в місяць. Плюс така ж сума за оренду холодильника. Також, окремо гроші на засоби гігієни, елементарну косметику, не кажу вже про дорогу. Одним словом одні мініси і копійки лишаються від той щомісячної допомоги від вишу.

−     Хто не жив в гуртожитку, той не відчув смак студентського життя, − каже Ольга Вовк, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка. – Вкупі з сусідкою чи сусідками можна пройти сувору школу життя: вишукувати спільно продукти подешевше, з маленького продуктового кошика зготувати щось смачне і щоб наїстися, спільне прибирання і, головне – спільна каса на все: від засобів існування до святкування різних свят (куди ж без них). І як тут вміло скерувати грошовий потік – ось секрет успішного проживання у спільному домі студентів. Проте, від сесії до сесії – живуть студенти весело, − продовжує свою думку студентка-психолог. – Встигаємо фінансово і на дискотеку піти і в кіно заглянути.

Третім рядком витрат зі стипендії – одяг.

Зустрічають по одягу – проводжають по розуму

Студенти, переходячи від батьківської опіки, у самостійне доросле життя, починають турбуватися не лише про те, що в нас є поїсти, але й про власний одяг. Тут переважна більшість народу звертаються до інтернет-магазинів та славнозвісних дешевих секонд-хендів:

−     У секонд-хендах можна побачити стильні, але дешеві і модні речі, які нічим не відрізняються від від дорогих і брендових. Фактично, це найперший спосіб сформувати, створити свій стиль, не ганяючись за модою. На відміну від магазинів, які прицільно стежать за новинками стилю, провідними дизайнерами, які одягають під стандарт, секунд не вдягає від одну лінію. Тут відкривається поле для творчості одягнути себе за власними смаками, уподобаннями і, найголовніше, кожному по кишені, − розмірковує Ірина Попик, студентка ТНЕУ, і додає, що ці місця дешевого одягу – перевірені часом і студентами і не позбавлені стилю.

Одним словом про інше

У студента, як і в будь-якої нормальної людини, можуть бути додаткові непередбачувані витрати. Наприклад, боронь Боже, захворів на елементарний масовий грип. А лікування зараз зовсім не з дешевих необхідностей. І з цього, виходить, потрібно мати запас коштів на так званий «чорний день», на всяк випадок, на «все може бути». А де їх взяти, коли з гаманця під кінець місяця витрушуєш останні копійки?!

Все пізнається у порівнянні

У Голландії, для прикладу, студентська стипендія залежить від того, як ти живеш і які доходи мають твої батьки. У випадку проживання вдома, стипендія складає близько 90 євро, якщо студент мешкає у гуртожитку – біля 270 євро. Але не все так яскраво у закордонних спудеїв. Коли студент не закінчив навчання чи відклав його понаднормово доведеться повертати всі стипендіальні гроші.

Смак студентського життя

Жити на одну «голу» стипендію важко, практично не можливо. В цьому ми вже переконалися не раз, в цій гіркій правді студентського життя.

 Але це ще не означає, що потрібно накупити продуктів, одягу із секонду і сидіти в гуртожитку, в чотирьох стінах.

−                       Хоч би які там не були «завали», все одно знайдеться час на дискотеку. Прожити на 720 гривень – це потребує неабиякого почуття гумору та творчого характеру, і тоді ваша весела мрія здійсниться. Все неможливе стає можливим. Все місто для ваших ніг, − ділиться досвідом нічного відпочинку Ілона Васильчук, студентка педагогічного. – І тут проста арифметика дозвілля: треба знати час, коли безкоштовний вхід на дискотеку і вечір пройде на «ура».

Але давайте не будемо думати ностальгічно, куди поділася стипендія, моя оплата за страх під час екзаменів, і як жити далі,  а підходити до проблем по-студентськи: я подумаю про це завтра.

Розмірковувала про студентський бюджет

Тетяна Самонюк

А він співав без гриму

Через 15 хвилин вже ранок… А я вирішила послухати цей дощ, металевий стукіт води об щось тверде і нещасливе… Старий співав спочатку без жодного акомпонування, аплодисментів йому аж ніхто не збирався дарувати, але він провадив і далі свою мелодію… Лише час від часу мені вчувалися тихенькі крапель кроки,  ледь відчутні порухи по вулиці… «І куди це вони?» −, спонтанно промайнула думка і побрела разом з ними…

Вже стукав у шибку ранок, а я ще слухаю і запевняю себе: ще мить, мить, одна мить і я піду, не буду цим  концертом забавлятись, адже ця справа не для дорослих… Ще мить, секунда −  і раптом озирнулась, а це вже перейшло в роки й роки…

Ніхто ж про не знав, що я стою у мантії дощу і лагідно перебираю приємні спогади зі сторінок цього юного життя…

А скрипаль ще й досі торкається струн душі і грає всім мою присутність там, відсутність тут… він добре знає, що моя скрипка кохання вже зіграна,  і з обірваними струнами тиняється по кутках звичайних випадковостей, але десь там вона все одно плаче, бо хоче знову трепету і ніжної руки дощу…

А я стою, проціджую ту першу весняну сонату крізь душу, щось залишається, а щось іде геть від моєї сутності…

Прекрасний цей спів і божественний такий вокал дощової ночі, але його слід відчувати, а не підносити на сонні п’єдестали, щоб бачили й сміялись всі, або ж навпаки – випивати, як бокал терпкого вина… Він здатен душу поставити  навиворіт, і всі почуття полакувати…

А потім зникла музика, настав світанковий антракт… Усе затихло, лиш крапельки снували на шибках… Їм не хотілось ні вина, ні ранку, лиш стати музою того співця без гриму і гримас, вони ж,  як люди, вже втомились бути прекрасними, вони хочуть бути життєвими, як всі… і крапельки і люди…

Вони так хочуть жити красиво…

                                                                                    

                                                                        Тетяна Самонюк

Ремонт у стилі «хай так»!

Всі переваги – «жирні» плюси і нічогенькі мінуси гуртожитку я вже за чотири роки проживання встигла осягнути. Принаймні мені так здавалося до грудня минулого 2013-го, коли не почався у моєму блоці ремонт.

Гуртожиток №2 ТНПУ ім. В. Гнатюка і так має найгірші умови з усіх собі подібних чотирьох, але з цим почався армагедон в усій красі. Я була ще наївна – втішила себе думкою, що за січневі канікули його завершать і таки буде у нас той славнозвісний євроремонт, ще й у стилі хай-тек, а все вийшло – як завжди, а точніше – у стилі «хай так»!

Втім, зайшовши до свого горе-блоку, зрозуміла, що там ще й кіт не ходив!Мертва тиша. Хоча – ні!

Десь біля восьмої години ранку в мене спросоння мурашки по шкірі пішли впоперек. Запитаєте, який рецепт такого мегазадоволення – я вам скажу – ремонт у блоці дався чути! Два будівельнички щось там посвердлили на росу і так я їх не бачу і не чую ось уже другий тиждень!

Хочеться тут запитати, за що я заплатила тисячу гривень за семестрове проживання, коли в кімнаті холодно, блок – пародія на блок?! А найбільше мене хвилює те питаннячко, коли завершиться та гіпсувально-плиточна процедура і на якому я буду тоді курсі?

З таким інтер’єром: обшарпані стіни, на яких можна побачити тоді ще популярну синю фарбу  90-х, цемент замість підлоги, санвузол взагалі відсутній і поруч, уявіть собі цю картину маслом, в коридорі лежать ящики з плиткою – мій словниковий запас у рази побільшав!

Можливо, цей ремонт задумали робити місяцями під час навчального процесу, та ще й в зимі,щоб, мовляв, було виправдовування у студентів, чому такий безлад?! Але скільки можна?!

Ось уже другий тиждень живу так, коли взуття витираю не заходячи в блок (і разом у кімнату), а виходячи звідти. Я розумію, криза фінансів, новий бюджет і таке подібне, але ж варто давно зрозуміти стару, як світ, істину: з гроші воно все швидше робиться!

І цей мильний серіал під іменем «Ремонт»,  де  ще багато нових і несподіваних серій чекає мене і моїх співучих сусідів. Так і доводиться ходити день за днем білими слідами від шпаклівки по не дуже білій і чистій совісті любителів і організаторів зимового євроремонту.

                                                          Тетяна Самонюк

Життя варте того, щоб жити…

У світлі останніх подій в Україні весь день, і навіть уночі, переосмислюєш своє життя, для чого ми тут, що робимо сьогодні і яким воно буде  завтра – таке омріяне спокійне, квітуче, українське…

Я вже боюся щось думати, чим закінчиться криваве і смертоносне сьогодні! Українці гинуть! І, задумайтеся тільки – від чиєї руки вони гинуть! Від українця! Так і хочеться крикнути: «Зупинися! Що ти робиш? Де твоя гордість і національна свідомість? Де твій страх перед Богом?»…

Моїм Тернополем можна робити аля-екскурсію «Місцями бойової слави»! Страшно навіть таке казати, не то що ходити і це дивитися на власні очі! Деякі навіть фотографуються на тому фоні… Хочуть зафільмувати чорні сторінки історії сучасності!

Котимося зовсім вниз… на дно… А як по-іншому сказати?! Знаю, що принизливо, знаю, що несправедливо! Але цей факт важко спростувати і навести протилежні аргументи!

Стріляють, вбивають, кров проливається у самому серці нашої держави!!! І це у ХХІ столітті – в епоху  демократії, свободи слова, вольності!

І найболючіше навіть не смерть, а ота байдужість, цинізм, мародерство і людинонелюбство тих, хто знущається над людьми, жорстоко катує, вбиває і отримує від цього задоволення (+гроші «зверху»)…

Але Українець не здається і до кінця, навіть ціною свого життя, боротиметься до долю країни! Гірко, що таке відбувається з нами, і що серед нас є такі собі гнилі яблука…

                                                              Тетяна Самонюк

Обрій твоїх рук

Було все так, як вже не буде, а все не так, як після того, і все не так, як було тоді. Наші стосунки почалися з вальсу в новорічну ніч… Невиразні вогні ночі, повільний танець і твої теплі обійми.

Ще донедавна я була вільною і безтурботною сніжинкою, для якої ніжність була вже не в моді. До останнього моменту була впевнена, що життя – це найстрогіший балет, де зранені до крові зовсім не ноги. Але саме у ту ніч, у ту мить ти переконав мене в протилежному лишень одним дотиком.

Зараз навшпиньки думками повертаюся в ті дні, коли були тільки я і обрій твоїх рук. І ми ще тоді не знали, що таке розлука. Твоя фраза на першому нашому світанку «Ми ще недописали  нашу історію» стала прологом наших стосунків і порухів душі.

Коли ми разом, то вже не треба друзів і гостей. Ніхто мені не треба, якщо є ти. І щастя є!

Вечір… Різдвяний родинний затишок прикрашає душевну сцену. І сніг так само, як завжди, ходить по веранді, шепочеться потайки зі старим і досвідченим садом, як я з тобою уночі. А твій перший поцілунок довершив цю зимову баладу, казку, хоч і ми вже доволі дорослі.

Моя душа ледь встигла стати на крило, яке і так підбите колючим людським сміхом і буденною антищирістю. І раптом входиш ти. Без документів перетинаєш кордон мого серця, а я і не зауважила, як тобі це вдалося.

На прощання ти завжди цілуєш ніжним дотиком мої долоні, передаєш своє тепло моїм холодним вустам. Іноді лише тиша може тільки посміхнутися нам своїми сутінковими замріяними очима.

Ти тільки нещодавно поїхав, а січень щодня мені диктує сніги і сніги. Невже він не здогадується, як мені без тебе зимно?!

А скрипаль твого голосу ще й досі торкається струн душі і грає всім твою присутність там, відсутність тут… Він добре знає, що моя скрипка кохання ще не зіграна, а з обірваними струнами тиняється по кутках звичайних випадковостей, але десь там вона все одно плаче, бо хоче знову твого трепету і ніжних рук …

Часто згадую, як на останньому побаченні на твоїх віях злякано мерехтіли сніжинки, а на моїх очах закрадався сум.

«Я буду тебе чекати!», − мовила я з журбинкою в голосі… «Маленька, ми ще недописали нашу історію!» − посміхнувся ти.

Тетяна Самонюк

Пробач, Минуле…

2014-й вже приїхав символічно і доречно – на коні. Не так, звичайно, як у казці – на білому, але на синьому – це точно (принаймні так стверджують зіркознавці).

Пора, звісно, і підсумки підводити, звести до спільного знаменника весь позитив і всі негаразди в країні, суспільстві, в житті кожного з нас. За Україну спробував у новорічну ніч зробити це наш гарант, а ми – кожен про себе повисновкує про 2013-й.

Яким він був: епохальним чи буденним, кольоровим чи з 98 відтінками сірого, тріумфальним чи «все, як завжди», на всі сто чи на весь нуль. Прикро, але я часто переконуюся, що нуль – це єдине колесо української держави, на якому вона їде уперед, правильно навіть сказати «нібито їде уперед».

Рік Змії показав Україну в іншому світлі: непокірному, самостійному, довів, що ми не лише жовто-блакитна територія на мапі світу, а те, що ми – справді нація, народ, який прагне змін і майже все робить для цього. 

Історія не питає, подобається таке чи ні, вона нотує на своїх аркушах пам’яті все, до найменшої дрібниці.

Як би це печально це не звучало, але 2013-й – це вже Минуле! Ех, як час швидко летить… Але ти, моє Минуле, знай: пишаюся я тобою. Є що згадати і про що поговорити. Ти скажеш з посмішкою: «Журбинка!», а я у відповідь: «Не ховай очей!». Хтось з нас, а, може, таких і багато, скаже: «Шкода, що ми так безглуздо розлучилися. Мрії так і залишилися у тому статусі…».

А я не буду особливою: запропоную тобі скинути пальто, чаю, і почую: «А ти не змінилася!».

І тут відразу попрошу у тебе, Минуле, пробачення, хоч і люди забули вже, як це робиться…

Пробач, Минуле, що я вже встигла закохатися у Майбутнє: світле, справжнє, чисте і успішне, своє, українське… А ти кинеш чергову фразу: «Така наївна! Любов сліпа…».

А знаєш, любий 2013-й, ти часто мені снишся, часом хочу до тебе повернутися! Але тільки добре знаю, цього не станеться! І не варто повертатися назад – там все без змін…

Пробач за неуважність до життя: світ так і залишився невдячним і жорстоким.

Пробач за незасвоєний урок: покладайся тільки сам на себе.

Пробач за мій ще недорослий цинізм, але вже такі дорослі мрії і докори.

Що? Вже пора прощатися? Ну що ж … Давай хоч до дверей тебе проведу …

І в пам’яті своїй поставлю за тобою крапку, аби  Майбутнє – 2014-й – був з великої літери!

                                                                                      Тетяна Самонюк